Вадим Чорний: Україна воює на фронті, але програє в судах, кабінетах і прокуратурах

Я скажу прямо. Україна сьогодні тримається не завдяки державі, а всупереч їй. На фронті люди віддають життя, а в тилу система продовжує жити за старими правилами безкарності, цинізму і вибіркового правосуддя. Війна не стала очищенням. Для багатьох у владі вона стала зручним прикриттям.

Ми воюємо за державу, у якій право має бути вищим за посаду. Але реальність інша. Судова система деградована до стану інструмента. Суди не шукають справедливість, вони шукають сигнал. Прокуратура не захищає закон, вона захищає вертикаль. Кримінальні справи відкриваються не за фактом злочину, а за фактом нелояльності.

Я бачу, як війна використовується як універсальне виправдання. Не час питати. Не час критикувати. Не час вимагати відповідальності. Але саме під час війни відповідальність має бути максимальною. Бо ціна помилки - життя. Ціна корупції - поразка. Ціна брехні - зруйнована держава.

Вибіркове правосуддя стало нормою. Одних судять показово, інших не чіпають принципово. Одні сидять роками без вироків, інші уникають відповідальності навіть за очевидні злочини. Це не проблема окремих суддів чи прокурорів. Це система. І вона працює проти України.

Прокуратура, яка мала б бути щитом закону, перетворилася на фільтр. Хто свій - того не чіпають. Хто заважає - того ламають процесами. Суддя, який намагається бути незалежним, стає проблемою. Суддя, який слухняний, робить кар’єру. Це не реформа. Це імітація.

Найстрашніше - внутрішній стан суспільства. Втома, злість і мовчання. Люди бачать несправедливість, але дедалі частіше не вірять, що її можна подолати. Вони воюють, працюють, платять податки, але не відчувають, що держава на їхньому боці. Це небезпечніше за будь-якого зовнішнього ворога.

Україна не програє через брак зброї. Вона може програти через брак справедливості. Держава, яка не карає своїх злочинців, приречена. Держава, у якій суд боїться прокурора, а прокурор телефону, не має майбутнього. Війна лише загострює ці проблеми, роблячи їх фатальними.

Я не приймаю аргументу, що після перемоги все виправимо. Якщо не виправляти зараз, після війни виправляти буде нічого. Бо залишиться фасад, а не держава. Прапор, а не право. Риторика, а не відповідальність.

Моя позиція проста і жорстка. Або Україна стає державою права навіть під час війни, або вона ризикує перемогти на фронті і програти всередині. Третього варіанту не існує. І мовчання у цій ситуації є співучастю.

Це моя особиста думка. І я вважаю, що говорити її зараз - не небезпечно. Небезпечно мовчати.